Уявіть собі театр, де звук виходить на перший план, де слово поступається місцем співу, де голоси перетворюються на тіло вистави, а сцена – на живу акустичну церемонію. Саме таким є театр ZAR із польського Вроцлава: унікальне театральне явище, що виросло з пошуку втраченого – коренів, звуку, автентичного переживання. Починався він з експедицій до гірської Грузії, а сьогодні його проєкти звучать на сценах від Единбурга до Лос-Анджелеса. Хто стоїть за цим феноменом і як йому вдається поєднувати сакральне, авангард і музичну глибину – розповідаємо далі на wroclaw-trend.eu.
Історія Театру ZAR: від Грузії до Вроцлава
Назва ZAR походить від древніх сванетійських пісень – грузинських ритуальних співів, які теж називаються «зар». У цих багатоголосих похоронних наспівах засновники побачили щось більше, ніж просто фольклор. Для них це була жива звукова традиція, здатна передавати глибокі переживання – скорботу, пам’ять, спільність – без жодного слова.
Історія театру розпочалась у 1999 році, коли група молодих акторів і дослідників, пов’язаних із Вроцлавським Інститутом ім. Єжи Ґротовського (про знамениті студії закладу читайте тут), вирушила в першу експедицію до Сванетії – гірського регіону на заході Грузії. Метою була не екзотика, а пошук першоджерел – автентичних форм співу, які пережили століття. Ці поїздки – а між 1999 і 2003 роками їх було кілька – стали «польовими лабораторіями», у яких народжувався новий театральний підхід.
Повернувшись до Вроцлава, учасники сформували постійний колектив, який об’єднав навколо себе співаків, перформерів, антропологів і композиторів. Згодом до Грузії додалися нові напрямки пошуку – Вірменія, Курдистан, Ізраїль, Афон, Північна Африка. Театр розвивався як живий архів голосів і ритуалів, які перепліталися зі сценічними структурами.
Формально ZAR є резидентом Інституту Ґротовського у Вроцлаві – спадкоємця радикальної театральної традиції, що розглядає театр як форму духовної практики. Однак ZAR швидко здобув самостійне обличчя: більш тілесне, більш музичне, позбавлене дидактики, але глибоко занурене в трансформаційну дію.
2003 року з’явився перший повноцінний проєкт – Uwertura, що став частиною майбутнього триптиху «Євангелії дитинства». А у 2009 році колектив презентував завершену версію цього циклу в лондонському Barbican Centre – і про польський театр ZAR заговорив світ.
З того часу історія групи – це безперервний рух: нові вистави, міжконтинентальні гастролі, експерименти з музичною формою, дослідження різних релігійних традицій. Але почалося все з одного запитання: що може народитися з глибокого слухання?
Особливості й художні методи
Театр ZAR часто називають «театром слуху». І це не метафора. Їхні вистави народжуються не зі слова чи тексту, а з голосу – точніше, з того, як люди вміють чути одне одного. Усе починається з багатоголосого співу: архаїчного, глибокого, часто взятого з релігійних чи ритуальних традицій. Але це не реконструкція фольклору, а радше основа живої дії, яка щоразу відбувається по-новому.
ZAR працює не за готовими сценаріями, а створює виставу як процес – через тілесні вправи, вокальні практики, пошук звучання, що об’єднує групу. Тут немає поділу на «акторів» і «глядачів» у звичному сенсі. У залі часто немає класичної сцени, а глядач перебуває в одному просторі з виконавцями – дихає з ними, чує те саме, що вони.
Ще одна риса – колективна робота. Усі вистави створюються не за ієрархічним принципом «режисер – актор», а як спільна лабораторія, де кожен учасник є співтворцем. Важливий не образ чи сюжет, а стан – спільний ритм, спільне звучання, яке поступово народжує форму.
Особливу увагу театр приділяє саме фізичному стану голосу. Для ZAR спів – це, зокрема, рух тіла, дихання, присутність. Саме тому цей театр не стільки «дивишся», скільки «проживаєш».
Головні проєкти й міжнародне визнання
Перший масштабний проєкт театру ZAR – триптих «Євангелії дитинства» – створювався поступово, упродовж кількох років. Почалося все з «Увертюри» (2003), за нею були «Кесарів розтин. Триптих» (2007) і «Анхеллі. Волання» (2009). У цих виставах поєднано стародавні пісні, глибокі тілесні стани, символічну дію та візуально-сонорну атмосферу, яка не має прямого аналога в традиційному театрі.
Кульмінацією триптиха стала прем’єра в лондонському Barbican Centre у 2009 році – театр одразу привернув до себе увагу міжнародної критики. Американська Los Angeles Times назвала роботу ZAR «найкращим новим музичним театром», а Вроцлавська театральна премія відзначила проєкт як ключову подію того театрального року.
Після цього театр вирушив у довгі гастролі: Лос-Анджелес, Чикаго, Единбург, Рим, Тбілісі, Сеул. Частина «Кесарів розтин» отримала престижні нагороди Total Theatre Award і Herald Angel на Единбурзькому фестивалі у 2012 році.
Наступні вистави ZAR торкалися ще складніших тем. У Armine, Sister (2013) театр досліджував пам’ять про вірменський геноцид – не як політичну подію, а як травму, що живе в піснях, тілах, голосах. У виставі лунали вокальні традиції з Вірменії, Туреччини, Ірану – часто в оточенні майже повної темряви, де слух ставав головним органом чуття.
У 2016 році, на Театральній Олімпіаді у Вроцлаві, ZAR представив «Медея. Про перетин» – роботу про втрату дому, вигнання й жіночі голоси в міграційних історіях. Співпрацюючи з виконавицями з Єгипту, Сирії, Туреччини, театр створив виставу, що об’єднувала міфи й сучасність, Захід і Схід.
Свої двадцять років ZAR відзначив у 2023–2024 роках серією вистав і музичних подій. У програмі були нові роботи («Шеол», «Покоївки», «Медеї») і перформанси, які підсумовують два десятиліття експериментів. Але, здається, це не був підсумок, а скоріше початок нового етапу пошуків.
Люди ZAR: команда, лідер, голоси
У центрі театру ZAR – його засновник і багаторічний лідер Ярослав Фрет. Він не лише режисер, а й дослідник, організатор експедицій, куратор численних проєктів Інституту Ґротовського. Саме Фрет у 1999 році повів першу групу в гори Сванетії, і відтоді став головним рушієм цього унікального театрального шляху. Його стиль – не диктатура митця, а постійне запрошення до діалогу, пошуку, сумніву.
Але ZAR – це не театр одного імені. Це ансамбль у прямому сенсі: колектив, у якому кожен учасник формує звучання, атмосферу, драматургію вистави. Багато акторів і музикантів працюють у трупі вже понад 10 років. Вони збагачують репертуар театру власними дослідженнями, голосовими техніками, духовними й культурними традиціями.
У різні роки до театру приєднувалися виконавці з Вірменії, Ірану, Ізраїлю, Туреччини. Вони ставали повноправними учасниками процесу – не як «екзотичні» голоси, а як рівноправні творці нової сценічної мови. Саме завдяки цій відкритості театр ZAR зберігає живу форму, що постійно змінюється й збагачується.
У своїх інтерв’ю Ярослав Фрет підкреслює: ZAR – це не акторський проєкт, а форма спільного життя. Вистави – лише вершина айсберга. А основне відбувається в лабораторіях, під час експедицій, в інтенсивній роботі з тілом, голосом і довірою між людьми.
Театр, що змінює глядача
Театр ZAR не має на меті самі лише розваги чи занудне повчання. Радше він змушує зупинитися та почути. Не сюжет, не моралі, а себе поруч з іншими. У тиші, у спільному диханні, у голосі, що йде наче зсередини. Саме тому вистави ZAR залишають слід – не як спогад про шоу, а як щось пережите. Цей театр не кожному зайде, але той, хто залишається, виходить іншим. Так працюють люди, які вірять у справу, яку роблять. І в цьому вони схожі на виконавчу владу Вроцлава.
