Якщо ви виросли у Вроцлаві 90-х, цей фільм нагадає про щось до болю знайоме. Навіть якщо ви ще не бачили, дежавю при перегляді гарантоване. «Повернення до тих днів» (2021) – драма про сім’ю на межі краху, емоційний рентген дитинства у світі, який раптом починає хитатися: зі старими телевізорами, чергами до автомата та доволі своєрідними вікнами в районі Щепін. Але фільм може бути цікавий і тим, хто пам’ятає ті часи, і тим, хто хоче про них більше дізнатися. Саме тому сайт wroclaw-trend.eu ділиться найцікавішою інформацією про цю унікальну стрічку, зафільмовану у Вроцлаві.
Вроцлав 90-х: не декорація, а персонаж
Район Щепін, зі своїми хрущовками, потрісканим асфальтом і вицвілими лавками біля під’їздів, у «Поверненні до тих днів» стає майже живою істотою. Це не тло й не стилізація, а місце, що дихає власними спогадами, шумами, запахами. Саме тут виростав режисер Конрад Аксинович, саме ці двори, як він каже, «вплітаються в тіло фільму». І глядач, навіть незнайомий із Вроцлавом, відчуває цю інтимну географію як свою.
Фільмували стрічку прямо в реальному будинку дитинства Аксиновича. В інтер’єрах, що дбайливо відтворюють квартирний побут перехідної Польщі. На вулицях, які впізнають жителі Вроцлава. В одному з інтерв’ю режисер зізнається: йому було важливо зберегти в кадрі неідеальний міський антураж – такий, яким він його пам’ятає з дитинства, зі щілинами в плитці й шумом старих трамваїв за вікном.
До фільмування активно залучали місцевих мешканців. Зокрема, головного актора – Теодора Козяра – знайшли серед вроцлавських школярів. Завдяки цьому у фільмі з’являється не стилізована, а правдива мова і поведінка підлітків з тогочасного середовища. Це ще більше посилює ефект документальної присутності.
Цікаво, що навіть сцени, зняті в павільйоні, зберігають дух міста. Зокрема, квартира головних героїв була побудована у павільйоні Вроцлавської кіностудії – у залі, названій на честь Богуслава Цибульського. Фільм буквально зрощений із містом: від справжнього під’їзду до павільйонної квартири, від дитячих спогадів до кінокадру.
Сюжет, що чіпляє за живе
Початок здається майже казковим. Томек живе з мамою в типовій польській багатоповерхівці. Батько працює в Америці – далекий, напівлегендарний, із запахом пачок «Мальборо» й обіцянками подарунків. І раптом він повертається. З доларами, відеомагнітофоном, яскравими коробками «кіндерів» – символами західного достатку, який починає проникати в постсоціалістичну Польщу. Але за блиском приходить тріщина.
Поступово виявляється: у валізах батько привіз не тільки привілеї, а й залежність. Алкоголь стає тут не метафорою, а буденністю – гучною, липкою, огидною. Спершу з’являються вечірки, потім агресія, потім – мовчання між кімнатами. Томек ще надто юний, щоби це все пояснити, але вже достатньо дорослий, аби відчувати тривогу після кожного звуку за стіною.
Сюжет не героїзує та не засуджує. Тут немає поділу на добрих і поганих. Є мати, яка намагається тримати баланс між любов’ю та виживанням. Є батько, який не повернувся повністю, втратив моральні орієнтири та не знає, ким став. І є хлопчик, чий світ розвалюється не гучно, а тихо – ковзаючи між ностальгією, страхом та мрією про нормальність.
Режисер не приховує: це особиста історія. У кількох інтерв’ю він прямо говорить про досвід дитинства з батьком-алкоголіком. Проте в кіно цей досвід не перетворюється на сповідь. Швидше – на діагноз епохи, коли багато родин намагалися вивести своє «після» з руїн «до». І далеко не всі знали, як.
Місцеві обличчя, велика акторська гра
Роль Томека – складна й тонка. Це не герой, який говорить багато, пояснює чи чинить щось особливе. Усе тримається на поглядах, паузах, зміні виразу обличчя. Теодор Козяр, школяр із Вроцлава, впорався з цим надзвичайно точно. Його присутність у кадрі справжня – без зайвої театральності, без намагання «вжитися в роль». Він просто ніби живе в кадрі. Саме тому глядач вірить йому з перших хвилин.
Кастинг на головну роль тривав довго, але Аксинович шукав хлопця з правильним відчуттям місця та часу. Теодора, як розповідають, на проби привела мама. І в ньому відразу впізнали потрібну тишу – ту, що буває в дітей, які бачать трохи більше, ніж їм хотілося б. У кіно це дуже рідкісна якість, особливо серед непрофесійних акторів.
Вероніка Кшонькевич у ролі матері – тепла, зібрана, втомлена. Вона не ламається на екрані й не плаче напоказ, але її втома виразна в кожному русі. Це мати з 1990-х, яка вміє домовитися з сусідкою, знайти недорогі продукти й одночасно зберегти дитині відчуття, що все під контролем. У сценах із Томеком між ними відчувається справжній зв’язок – не сценарний, а людський.
Мацей Штур – батько – зіграв одну з найскладніших ролей у своїй кар’єрі. Його персонаж не монстр і не жертва. Він чарівний, коли тверезий, і страшний – коли втрачає контроль. Його очі змінюються протягом фільму так само, як атмосфера в домі. І цю метаморфозу актор проживає дуже точно, у дрібних, але важливих деталях.
Другорядні ролі – сусіди, друзі, родичі – створюють щільне тло, яке не відвертає увагу, а підсилює історію. Багато акторів фільму походить з Вроцлава чи Нижньої Сілезії. Це надає фільму тієї текстури, якої часто бракує кіно з «великих» студій. Бо коли твій дім – це дім героя, ти граєш інакше.
Фільм, який розпізнають серцем
«Повернення до тих днів» уперше показали на фестивалі польського кіно в Гдині. Фільм не отримав головних нагород, але глядачі реагували на нього так, як вимагав сюжет, – із затиснутими руками й довгими паузами після титрів. Це якраз той випадок, коли кіно не гучне, не видовищне, а таке, що залишається з тобою надовго. Бо щось у ньому дуже знайоме. Навіть якщо ти не з Вроцлава.
У польській пресі про стрічку писали з повагою, хоча й без гучного піару. Критики відзначали чесність оповіді, тонку режисуру й акторські роботи. Особливо згадували Штура – за складність образу – та Теодора Козяра – за природну гру, яка не зіпсувала стрічку, а прикрасила її. А ще – атмосферу часу: музику, побут, запахи, які у фільмі відчуваються так, наче ти сам ходиш у тому під’їзді з червоною плиткою.
Та попри всю «польськість», фільм добре сприймається й людьми інших націй, зокрема українцями. Проблема сімейних травм, дитячого безсилля, дорослої відповідальності – усе це зрозуміле й без знання контексту. Ті ж самі теми хвилюють глядачів у Німеччині, Україні, Литві чи Канаді. Коли батько повертається з-за кордону – але вже інший, і вже не тішить, а лякає – це знайомо багатьом.
Цікаво, що багато хто відкрив для себе фільм саме на стримінгах. Зараз його можна переглянути на Netflix, у польській озвучці з субтитрами. І варто це зробити не через тему алкоголізму – таких історій чимало – а через рідкісний тип емоційної точності, яку режисер досяг без зайвої патетики.
Це кіно про спробу зрозуміти – чому так сталося і як із цим жити. Без хепіенду, але з певною ніжністю до кожного персонажа. І, можливо, саме тому після перегляду хочеться зателефонувати матері. Або подивитися на старі фото з дитинства – і помовчати трохи довше, ніж зазвичай.Ну а для вроцлавців це ще й нагода впізнати свій дім у кадрі. Подвір’я, де ти грав у футбол, наслідуючи улюблених гравців ФК «Шльонськ». Вікна, з яких улітку лунало радіо. І зрозуміти: час змінюється, але пам’ять живе, поки живі ми.
