Леґніца (під пануванням Німеччини – Ліґніц) – місто в Нижньосілезькому воєводстві, яке має цікаву репутацію. Енциклопедії описують його як осередок українського громадсько-культурного життя. Це заслуга передусім Театру імені Гелени Моджеєвської, про який ми поговоримо далі на wroclaw-trend.eu.
Театр у Леґниці: початок
Театр у центрі Леґніци, розташований у старовинній будівлі на Ринковій площі, має багату історію. Джерела цього мистецтва сягають Середньовіччя, коли мандрівні артисти – музиканти, танцюристи, співаки й жонглери – виступали на міських площах під час базарних днів і церковних свят. Тоді вже формувалися певні театральні традиції: п’єси часто мали релігійний характер, але іноді доповнювались світськими комедіями й фарсами. Спочатку їх ставили в церквах, пізніше – перед ними або у княжих будинках.
У 17 столітті театр увійшов до шкільної програми, і п’єси на біблійні та античні сюжети, а також про місцеві події, ставили учні. Єзуїти, які прийшли в місто у 18 столітті, взяли театр під свій контроль, додаючи до вистав потрібні їм елементи релігійної пропаганди. Тоді театр мав багатий репертуар, рухомі декорації, світлові ефекти, костюми й музику.
Під кінець 18 сторіччя через релігійні та політичні зміни шкільний театр був заборонений, а єзуїтський зник. У місті залишилися лише мандрівні трупи, які винаймали Зал комедії у Суконній лавці – скромне приміщення з жорсткими стільцями і бочками води для забезпечення пожежної безпеки.
Новий етап, нова будівля
Новий етап розвитку розпочався після завершення наполеонівських війн. Коли місто стало столицею округу, буржуазія захотіла мати певні розваги, зокрема й театр. Прусська влада не хотіла підтримувати ініціативу, а от депутати міськради рухались у цьому напрямку. Тодішній мер Готлоб Йохманн, який був поетом, сприяв тому, що будівництво розпочалося. За проєктом Карла Фердинанда Ланґханса була зведена будівля, схожа на флорентійські палаци.
Урочисте відкриття театру відбулося на Різдво 1842 року. Першою виставою була п’єса Фрідріха Гальма “Син пустелі”. З цієї нагоди було написано гімн, а за живий музичний супровід відповідав оркестр Беньяміна Більзе. Усе ж жоден із глядачів не міг зосередитися на виставі, бо увага була прикута до вишуканого дизайну інтер’єру. Наступного разу проблеми були пов’язані з величезним ажіотажем – довжелезна черга за квитками, бійки, побиті вікна. Але глядацький інтерес і надалі залишався дуже великим.
Театр за часів імперії, республіки й Третього рейху
Майже століття театр не мав постійної трупи, а директори, що змінювались, самостійно формували колективи. Часто запрошували зірок на гастролі, серед яких були Пауль Веґенер, Вернер Краусс, Ольга Чехова та Еміль Яннінгс. Театр також слугував концертним залом, де в 1843 році виступав Ференц Ліст.
Після приходу нацистів до влади в 1933 році театр став підконтрольним партії, яка забезпечила фінансування й ідеологічний напрям для мистецтва. Під керівництвом Ріхарда Рюккерта вистави йшли сім разів на тиждень, серед них популярні оперети, фарси, а також серйозні драми. Попри те, що не обійшлося без пропагандистських постановок, не забували й класику – Шекспіра, Ґете, Шіллера.
У 1942 році відзначали сторіччя театру, на яке приїхав Ґергарт Гауптман. Проте у вересні 1944 року театр закрили через “тотальну війну”, і його діяльність на деякий час припинилась.
Після поразки Німеччини
Підконтрольна Німеччині Леґніца була захоплена Червоною армією напрочуд легко, після чого будівлю театру знесли, а весь реквізит забрали. Проте сцена, а також оркестр продовжили діяльність у Будинку офіцерів. Відновив театральне життя великий шанувальник мистецтва маршал Костянтин Рокоссовський. Трупу створили з 18 акторів – демобілізованих із Червоної армії, а також із в’язнів концтаборів. Першою виставою стала “Пізня любов” Островського, класика російської драматургії 19 століття.
Режисерські посади часто обіймали військові з мистецькими нахилами, як-от майор Борис Сміт, що іноді диригував. Немистецькі функції виконували поляки та німці. Акторський склад змінювали кожні два-три сезони, щоб артисти не надто захоплювалися “Заходом”. До 1964 року, коли театр розпустили, на сцені в Леґниці виступило близько двохсот акторів, серед яких і Федір Одіноков.
Протягом двох десятиліть радянський театр грав у військових частинах і великих польських містах. Місцеві жителі могли відвідувати вистави щоп’ятниці. Тим часом польські ініціативи були аматорськими. Генрик Карлінський керував кількома театральними колективами, активно діяв і єврейський аматорський театр, що завершив роботу після подій 1968 року. Влада Вроцлава не підтримувала ідею постійної сцени.
Театр у Леґниці, яка стала центром воєводства
Коли Леґніца отримала статус столиці воєводства, питання відкриття театру стало ключовим, адже це впливало на престиж міста. За партійним рішенням, було надано фінансування, але реалізація проєкту постала перед труднощами через проблеми планової економіки: затримки з постачанням, звільнення персоналу.
Театр відкрили 27 листопада 1977 року виставою “Літо в Ноганті” Ярослава Івашкевича. Однак будівельні роботи не завершилися вчасно, тому відкриття ледь не обернулося катастрофою: частина стелі впала після прем’єри, мало не травмувавши радянських генералів.
Першим директором театру став Януш Сикутера, але його амбітні обіцянки швидко розбилися об невдалі спроби залучити якісних режисерів. Театр стикався з кадровими проблемами, низьким культурним рівнем міста й ігноруванням із боку преси. Сикутера пішов у відставку в 1980 році після чергової хвилі змін у країні.
Труднощі 1980-х і відродження
Юзеф Ясельський очолив театр у 1980-х роках, намагаючись підняти його престиж через постановки класики, як-от “Гамлета” та “Антігони”. Проте колектив не зміг належно реалізувати ці амбітні проекти. У 1990 році Ясельського звільнили на вимогу “Солідарності”, завершивши його десятирічне керівництво без особливих результатів.
Після чергових невдалих спроб підняти популярність театру він злився з Провінційним будинком культури, що призвело до протестів і відтоку кадрів. Протягом наступних років там панували хаос і боротьба за виживання. Невдах-студентів вишів лякали театром у Леґниці, де фактично не було глядачів. Мовляв, із таким ставленням далі Леґниці не підеш.
Але в 1994 році директором театру став Яцек Ґломб, який почав відбудовувати його з нуля. Він зібрав сильну команду, запросив талановитих режисерів, і театр здобув визнання на національному та міжнародному рівнях. У 1999 році театру повернули автономію і дали ім’я Гелени Моджеєвської.
У 2018 році оновлений театр під керівництвом Яцека Ґломба отримав нагороду Kamyk Puzyny. Цю відзнаку театральний місячник Dialog присуджує за поєднання творчих успіхів з активною громадянською позицією. Нагорода була вручена за багаторічну працю театру, його тісний зв’язок з містом і важливі суспільні теми, які театр підіймає у своїх виставах.
Театр імені Моджеєвської в Ліґниці може похвалитися власною драматургією, де тексти створюють місцеві митці. Вийшли дві антології п’єс, написаних спеціально для цього театру. Заклад уникає сліпого копіювання модних тенденцій і послідовно створює чесний продукт. Іншою його особливістю є багатомовність: на сцені звучать польська, шльонська ґвара, російська, львівська говірка та німецькі слова, які відображають повоєнну історію регіону.
