Починається все з тіла, вшитого в коров’ячу шкіру. І щодня – нова смерть, точно за графіком. Таємничий месник, натхненний історією 18 століття, проводить власну інквізицію у Вроцлаві – місті, яке ще пам’ятає часи, коли воно звалося Бреслау. Що це – просто черговий жорсткий детектив із Польщі чи щось глибше? Знятий у 2018 році фільм «Пошесті Бреслау» (The Plagues of Breslau) залишає більше запитань, ніж відповідей. І водночас – надто вже нагадує про реальність. Але сайт wroclaw-trend.eu усе ж розповість про найголовніше, що стосується цього фільму, який цікавить кіноманів і любителів вроцлавської історії.
Вроцлав як тло для трилера: як місто формує атмосферу фільму
Польський кримінальний трилер The Plagues of Breslau розповідає про тіньовий бік нашого міста. Але це повноцінний герой фільму, який тягне за собою тінь своєї історії. І хоча стрічка має сучасні декорації, назва Breslau – стара німецька назва Вроцлава – одразу сигналізує: тут буде історія з підтекстом.
У цьому місті, що пережило зміну ідентичності, кордонів і влад, режисер Патрік Вега розгортає оповідь про те, як минуле проростає в теперішнє. Сцени злочинів – від площі Ринок до постіндустріальних локацій – нагадують глядачеві, що навіть найгарніші фасади можуть приховувати щось моторошне.
До речі, використання Вроцлава – це ще й спосіб додати фільму локального духу. Його топографія не випадкова: вузькі вулички, мости, річка Одра – усе це стає частиною оповідки про покарання й справедливість. І хоча сюжет фільму вигаданий, його візуальний стиль викликає асоціації з реальними містами, де правду часто ховають глибоко під бруківкою.
У результаті глядач відчуває, що разом із головною героїнею прочісує місто, яке саме підказує відповіді. І це – одна з причин, чому The Plagues of Breslau так чіпляє: Вроцлав у ньому живий.
Сюжет фільму: кара, яка приходить щодня о шостій
Першою жертвою стає чоловік, вшитий у коров’ячу шкіру, знайдений просто в центрі Вроцлава. На його тілі вибито слово «виродок» як знак засудження. Але це лише початок системної гри зі смертю, перший крок із шести.
Розслідування очолює детективка Хелена Русь – жінка з характером і шрамами з минулого. Щодня о 18:00 з’являється нова жертва, і кожна смерть – мов копія середньовічної кари. Виявляється, усі ці вбивства об’єднані спільним задумом: відтворити своєрідну «чуму моралі» – покарати суспільні пороки, які система нібито ігнорує.
Кожна страта символізує один із «гріхів»: розбещеність, грабунок, хабарництво, наклеп, утиски, підступність. І хоча це виглядає як маніакальне насильство, з кожною новою сценою стає страшно не від крові, а від логіки, яка за цим стоїть.
Режисер Патрік Вега не приховує: це спроба поставити запитання: що відбувається, коли система не працює? Коли винні не караються, а правда стає непотрібною? До речі, фільм часто порівнюють із класичним трилером Se7en Девіда Фінчера – і не без підстав. Тут теж серійний убивця діє за власним «кодексом гріхів», і глядач опиняється перед дилемою: це просто злочинець чи хтось, хто хоче відновити справедливість у такий неоднозначний спосіб?
Не зовсім злодій: антагоністка, яка змушує задуматись
Що, як серійний убивця – не психопат, а глибоко зранена людина, яка просто втомилася від байдужості системи? У The Plagues of Breslau головна антагоністка виявляється зовсім не такою, якою здається на початку. Вона має чіткий план, етичну мотивацію та… ідеологію.
З’ясовується, що вбивця – це профайлерка, яка працювала разом із поліцією над справою. Вона ж – остання «жертва» у власному ритуалі. Її мотиви розкриваються у фіналі: втратила сім’ю, роботу, віру в закон, і вирішила стати тією, хто карає несправедливість, якщо держава не здатна цього зробити.
І що найстрашніше – дії жінки не зводяться до особистої помсти. Вона залишає чіткий слід, сценарій, послання. Усе сплановано так, аби хтось підхопив естафету. Її фінальне звернення адресоване саме детективці Русь: мовляв, час діяти далі – тепер твоя черга.
Цей поворот змушує глядача поставити собі непросте запитання: якщо мотиви злочинця логічні, якщо жертви справді винні – де проходить межа між добром і злом? Чи можна співчувати вбивці, якщо її дії – реакція на системну несправедливість? Такі моральні сірі зони – один із головних нервів фільму. І водночас – те, що вирізняє його з-поміж інших жанрових трилерів.
Місто, мораль і месництво: чим The Plagues of Breslau чіпляє глядача
«Пошесті Бреслау» – це не черговий «кримінал із трупами». Він залишає дивний, тривожний посмак: ніби подивився щось знайоме, але водночас дуже польське – зі своєю історією, болем і глухим криком. Цей фільм грає на стику жанрів: трилер, соціальна драма, навіть моральна притча.
Столиця Нижньої Сілезії заповнює кожний кадр фільму, дихає через свої площі, підземелля і промзони, щоб підсилити реальність того, що відбувається та надати польського, навіть регіонального колориту. Саме Вроцлав із його подвоєною історією стає ідеальним фоном для історії про роздвоєність: закону й справедливості, злочину та меси, кари й очищення.
Та головне – це моральне запитання, яке фільм залишає без відповіді. Ми бачимо вбивцю. Розуміємо її мотиви. Навіть частково погоджуємося з ними. Але чи це виправдовує її дії? І чи може людина брати на себе роль судді, якщо призначений суд мовчить? Важко сказати, але тут дуже добре висвітлені моральні пошесті суспільства в регіональному контексті. Фільм нагадує: іноді найнебезпечніша чума – це байдужість, а ті, хто приходять «лікувати», можуть виявитися страшнішими за смертельну хворобу.
